Проксі-війна між США та росією

Як великі та могутні держави використовують менші країни як плацдарми для посередницьких війн і що взагалі таке посередницькі війни? Відповіді на ці питання у своїй статті наводить професорка з міжнародної політики американського Університету Тафтса Моніка Тофт. Оригінал опубліковано на the Conversation, переклад підготували Новини.LIVE.

Сполучені Штати і європейські країни продовжують заявляти про свою підтримку України в той час, як російське вторгнення триває вже дев'ятий місяць — і підкріплюють свій альянс регулярним постачанням новітніх озброєнь і грошима.

Але, попри погрози президента росії володимира путіна західним державам завдати ядерного удару, ні США, ні жодна західноєвропейська країна, об'єднана в рамках військової коаліції НАТО, фактично не оголосила про свою участь у цій війні.

США надали Україні 17,6 млрд доларів на безпекову допомогу з моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року. Але буває важко відстежити іноземну допомогу та розрізнити гроші, які були обіцяні урядами, та фактично надані. За деякими неофіційними оцінками, зобов'язання США перед Україною, взяті на себе у 2022 році, набагато вищі — 40 млрд доларів.

Європейські країни тим часом колективно пожертвували приблизно 29 млрд євро — або понад 28,3 млрд доларів — на безпекову, фінансову та гуманітарну допомогу у 2022 році, не враховуючи додаткову підтримку українських біженців.

Ця підтримка дозволила Україні відбити російське завоювання країни. Без західної допомоги, техніки та тренувань Україна, ймовірно, вже зазнала б поразки.

Як дослідниця війн і військових інтервенцій, я вважаю, що ситуація в Україні являє собою класичний випадок проксі-війни, в якій сторонні країни надають союзникам гроші, зброю та інші види підтримки, але не ризикують життям власних солдатів або цивільного населення.

Краще розуміння того, чим насправді є проксі-війни і яку мету вони переслідують, забезпечує корисний контекст для нинішньої неофіційної участі США і НАТО у війні в Україні.

Що таке проксі-війни

Проксі-війни (або посередницькі війни, або війни за дорученням. — Ред.) — це збройні конфлікти, в яких одна країна надсилає ресурси, окрім власних військовослужбовців, такі як зброя, інструктори, радники, безпілотники, гроші або навіть найманців, для підтримки іншої країни, що воює. Це часто робиться для досягнення політичної мети, наприклад, зміни режиму в іншій країні.

У більшості проксі-війн уряд намагається визначити результат війни в іншій країні. США, наприклад, підтримували Францію літаками, транспортними засобами та зброєю в її спробах відновити контроль над територією, яка тоді була відома як Індокитай, з 1946 по 1954 роки. Війна у В'єтнамі розпочалась лише через рік після цього, в 1955-му.

Проксі-війни дозволяють урядам завдавати шкоди супротивнику без фактичного оголошення війни та введення військ.

Звичайно, не кожен уряд має однакові можливості для фінансової підтримки інших війн. Ось чому відносно потужні уряди з глобальним впливом, такі як США і Велика Британія, мають тенденцію спонсорувати проксі-війни.

Для чого ведуться проксі-війни

Проксі-війни стали особливо корисними для США та інших великих держав після Другої світової війни, оскільки Статут Організації Об'єднаних Націй 1945 року оголосив війну поза законом, за винятком випадків самооборони.

Вони також набули популярності через те, що США та Радянський Союз володіли ядерною зброєю під час холодної війни. Це означало, що будь-яке пряме зіткнення пов'язане з дуже великим ризиком переростання звичайних бойових дій в ядерну війну, яка може призвести до вичерпання усіх видів озброєнь.

І США, і Радянський Союз спонсорували маріонеткові війни в таких країнах, як Ангола, де факторами були комунізм і нафта, і Сальвадор, де зростання комунізму також спричиняло занепокоєння США, протягом 1970-х і 1980-х років. Ця участь для кожного уряду була способом зашкодити інтересам іншого без значного ризику подальшої військової ескалації.

Проксі-війни також можуть допомогти встановити легітимність іноземного уряду. Якщо Штати безпосередньо підтримують одну зі сторін у громадянській війні в меншій країні, вони можуть виглядати як хулігани. Але якщо США виправдовують свою участь тим, що намагаються протистояти великим іноземним супротивникам, таким як Радянський Союз або Китай, то втручання у справи третьої країни може виглядати необхідним і життєво важливим.

Після того, як початковий напад на Україну в лютому 2022 року провалився в березні, путін посилив свої нападки на західні країни, заявивши, що економічні санкції, які Захід схвалив незабаром після вторгнення, були схожі на оголошення війни.

Путін каже, що росія воює із Заходом і США — це може допомогти виправдати втрати рф і зберегти внутрішню підтримку війни.

Інші види проксі-війн

Існує ще два основні види проксі-війни, й обидва спрямовані на досягнення політичних цілей без ризику для власного народу країни.

Перший вид — це урядова підтримка терористичних угруповань, які нападають на уряди інших країн. Прикладом може слугувати фінансова і політична підтримка Іраном "Хезболли" — мусульманської політичної партії та бойового угруповання в Лівані, що прагне знищення Ізраїлю.

Попри те, що Іран використовує "Хезболлу" для нападу на Ізраїль за дорученням, це не можна вважати війною за дорученням. Хоча тероризм містить летальне збройне насильство, він не підіймається до рівня війни, наприклад, з точки зору втрат життя і контролю над територією.

Друга форма проксі-війн передбачає підтримку міжнародно визнаного уряду, який веде міжнародну війну. Це рідкісне явище, переважно тому, що війни між різними країнами трапляються рідше, ніж внутрішні конфлікти.

Напад росії на Україну в 2022 році — це міжнародна війна, але НАТО не може легко ризикувати прямим нападом на росію, оскільки рф має ядерну зброю, а також є постійним членом Ради Безпеки ООН. Росія також навряд чи піде з України, якщо не зазнає поразки на полі бою, що робить Україну ідеальним проксі-клієнтом — або, принаймні, ідеальним для НАТО, — але дуже дорогим з точки зору людських життів для України та росії.

Моніка Тофт, професорка з міжнародної політики та директорка Центру стратегічних досліджень Школи права та дипломатії ім. Флетчера, Університет Тафтса, США