"Люди хапали мене за руки, бо хотіли їсти": як українка повернулася з Азії, щоб рятувати країну

Весь світ із захопленням говорить про сильних і незламних українців, які вісім місяців крізь біль і сльози протистоять ворогу. Ця сила є у кожного, хто з 24 лютого, попри страх і втрати, не зламався і продовжує жити. 

Щоб розуміти, чому Україна перемагає, треба знати історію не лише народу, а й кожного українця. Киянка Оксана Леута розповіла Новини.LIVE про свою війну, в якій вона щодня перемагає. 

День, коли їхала на війну

Оксана Леута у свої тридцять шість мала заповітну мрію — поїхати в Азію. 24 лютого був другим днем її відпочинку на Шрі-Ланці. Вона навіть не встигла повністю розпакувати валізу, як довелося збирати її назад, без вагань і сумнівів, бо в Україні почалася повномасштабна війна.

Так само Оксана колись залишила навчання у Франції, щоб взяти участь у Революції Гідності. "Не можу залишатися за кордоном, коли щось відбувається в моїй країні", — пояснює жінка. 

Дорогою додому вона писала друзям в усіх чатах: "я їду, я їду, я їду", але у відповідь читала те, чого боялася найбільше — вони виїжджали. В момент, коли жінка добиралася з теплого моря на війну, не сказавши про це навіть мамі, найближче оточення стояло десь у чергах на кордоні, покидаючи Україну.

"Виїжджали навіть друзі-хлопці, напівлегально. Я розумію, що не маю права нікого засуджувати, але нічого вдіяти з цим не можу… Це було найважче для мене в цій війні, бо я втратила оточення, на яке спиралася багато років", — згадує вона.

Попрощатися довелося і з роботою, добровільно. Останні п'ятнадцять років Оксана викладала російську мову у французькому ліцеї. Російську, яка тепер стала ворожою.

"Мову треба викладати через культуру, історію. Я не можу зараз цього робити і не вважаю, що це на часі. На жаль, я з тих людей, до яких багато чого дійшло саме після 24 лютого", — зізнається Леута.

День, коли знайшла свою зброю

Все змінилося. Здається, що колесо життя, в якому люди зафарбовують базові цінності, втратило колір, але не сенс. Оксана знала, що у цій війні вона точно знайде те заняття, яке наближатиме перемогу. І, не встигнувши доїхати до Києва, вона почала отримувати від знайомих пропозиції та прохання. Її зброя проти ворога знайшла її сама. 

"Я погодилася на роботу фіксерки. Це людина, яка супроводжує і допомагає іноземному журналісту шукати історії, оцінює безпечність поїздки, допомагає з документами та дозволами, а потім перевіряє чи можна показувати зібрану інформацію", — розповіла українка.

Минає кілька тижнів. Оксана, за плечима якої робота викладачки та акторки, їде у щойно звільнені Бучу та Ірпінь. Ходить вулицями, які вкриті обгорілими тілами та закатованими людьми. Пізніше саме катування вона назве найстрашнішими діями росії.

День, найближчий до смерті

Коли фронт активних бойових дій зосередився на сході та півдні, вона почала возити журналістів туди. Кілька разів група працювала на позиціях у 5 км від ворога і була свідками роботи мінометів, наших та ворожих. Жінка згадує про це холодно та без зайвих емоцій, ніби хоче наголосити — їй було не страшно. Не заплакала вона навіть тоді, коли в 10 см над нею пролетів уламок, а через контузію зник слух.

"Це день, коли я була найближче до смерті. Я їхала в машині з Фредеріком, журналістом, якого супроводжувала. І він загинув. Я була тією людиною, яка мала вирішити, що робити з тілом, як нам евакуюватися, куди бігти і що оформлювати", — згадує Оксана.

Його тіло відвезли додому. Вона теж поїхала в Париж, щоб дати свідчення в прокуратурі і поговорити з батьками хлопця. Жінка каже, що він був борцем за справедливість, тому і не вагався щодо роботи в Україні: "Фредерік з тих, хто розумів цінність професії, бо журналіст — це очі і голос війни. Ті, у кого вистачає сил і сміливості, їдуть сюди".

День, коли змінилася

Звідки сили брала сама Оксана, вона не знає. Між поїздками на фронт жінка волонтерила в морзі та їздила з театром на гастролі. Кілька днів, проведених за кордоном, змусили її вперше задуматися над тим, чи травмувала її війна.

"Я побачила поле, по якому ходять люди, і хотіла закричати: "Стійте, там можуть бути міни". А після 23:00 боялася кудись виходити, бо здавалося, що порушую комендантську годину. Я зрозуміла, що у мені щось змінилося", — поділилася вона.

День, коли заплакала 

Про війну українка розповідає багато, бо бачила її всюди — в більш мирному Києві і в найгарячіших точках сходу та півдня. Зізнається, що багато думала про полон, вважаючи, що в разі потрапляння туди вона не впорається і не витримає болю. За вісім місяців боротьби розплакалася лише раз, коли голодні люди у пошуках їжі розірвали сумку з продуктами, в якій вона возила корм, підгодовуючи тварин.

"Це було в Ківшарівці, за Куп’янськом. Село звільнили, але туди ще не доїхала гуманітарка. Люди хапали мене за руки, вони хотіли їсти. У нас в машині була сумка з "Ашану", а в ній — печиво і корм для собак. Я винесла сумку, і за лічені секунди люди її розірвали. Мені стало дуже боляче, що їх довели до такого стану. Я вже спокійно сприймаю мертві тіла, але мені важко з живими, які страждають", — згадує з болем жінка.

День, коли помстилася

Хоч війна ще не закінчилася і Оксана вірить у суд над росією, вона вже помстилася ворогу так, як могла. У Бахмуті, де не стихає ні на хвилину, жінка помітила, що у всіх мінометників в кишені біля серця є маркер. Вони писали ним послання на мінах, таким чином підбадьорюючи себе.

"Ми ховалися під шифером від ворожої авіації. Це дуже страшний момент, але військові жартували, курили і пили кока-колу. Треба було щось робити і акумулювати злість. Я написала на одній міні "За Фредеріка", — згадує жінка.

Серце в Оксани болить не лише за вбитого хлопця, а й за жінку, яку останньою витягнули з-під завалів будинку неподалік вокзалу у Києві. Це була бабуся її колеги. Болить досі і за друзів, які влаштовують веселе життя за кордоном, не повертаючись додому.

"Я теж можу піти в Києві на каву чи на пиво. Але мені в такі моменти важко і здається, що я пробачаю всіх, хто так робить. Я розумію, що мені буде важко повернутися до мирного життя і після війни", — зізнається жінка.

День, коли Україна переможе

Оксана не планує життя "після" і навіть про нього не думає. З її планів — купити павербанк і газову горілку на зиму: "У мене змінилися пріоритети, але я не намагаюся змусити себе страждати більше, ніж це потрібно. Здається, що вчуся жити у війні. Та якщо чесно, я не знаю чи буду жити завтра. Я дуже хочу, щоб ця війна закінчилася якнайшвидше. Якнайшвидше".

Оксані Леуті 36. Вона мріяла побачити Азію, а тепер мріє зберегти свою країну і наблизити День, коли Україна перемогла. 

Фото: Wolfgang Schwan/Anadolu Agency via Getty Images, Оксана Леута