"Конфлікт Маркуса". Чим усе завершилося і як уберегтися від майбутніх скандалів

Ситуація в підрозділах Сил оборони України зазвичай залишається закритою інформацією. Не таємницею, але й відкритої інформації про те, що відбувається у бойових підрозділах, особливо тих, які перебувають на фронті, дуже мало. Ті поодинокі випадки, які отримують публічний розголос, пов'язані із ініціативою конкретних військових — як, скажімо, у випадку із підривом пікапу 125-ої бригади ТрО.

Але ситуація у 47-ій бригаді, відомій також як "Маґура", є особливою — бо ініціатором розголосу став головний герой усієї історії, добре відомий військовослужбовець, який прославився ще до повномасштабної війни (як своєю книжкою "Сліди на дорозі", так і кількома скандалами), Валерій Маркус. Нагадаємо, що відбулося в 47-ій бригаді.

Конфлікт в "Маґурі": Маркус проти всіх

11 липня Валерій Маркус, який займав посаду головного сержанта бригади, написав рапорт з проханням про переведення на іншу посаду, і не просто написав — а й оприлюднив його у соцмережах. Скандал викликав не стільки сам рапорт, скільки те, про що у ньому йшлося. Так, заступника командира військової частини А4699 Маркус назвав "аморальним дегенератом" — і взагалі заявив, що командування "Маґури" не дозволяє розбудувати підрозділ згідно з певними цінностями, які були запроваджені під час створення цього підрозділу.

Реакція на звинувачення Маркуса була різною. Командир бригади підполковник Олександр Сак зробив правильний крок, закликавши усі сторони конфлікту заспокоїтися і зайнятися прямою справою — звільненням території України від російських окупантів. (47 бригада воює на південному фронті, поступово просуваючись уперед, у напрямку Мелітополя і Азовського моря) та були й інші коментарі — зокрема, один із сержантів бригади звинуватив Валерія у систематичному булінгу пресофіцерки "Маґури" Анастасії Блищик.

Історія не набула подальшого розвитку, попри натяки самого Маркуса, який у аудіозверненні від 13 липня пообіцяв "помовчати ще пару днів" — але мовчить досі, принаймні, його Telegram-канал за цей час лише нагадав про 30-річчя головного фігуранта скандалу та привітав із нагородою іншого відомого військовослужбовця бригади, Олега Сенцова.

Того ж дня 47-а бригада отримала нового головного сержанта — Віталія Аверіна, який, як і Маркус, бере участь у російсько-української війни ще з 2014 року. А пресофіцерка "Маґури" Анастасія Блищик запевнила, що в бригаді про "казус Маркуса" уже встигли забути — бо на війні не до того, особливо зважаючи на рівень підготовки російських окупантів до контрнаступу Збройних сил України.

Чи можливі подібні скандали в майбутньому

Таким чином, інцидент у 47-ій бригаді фактично вичерпано — і, за великим рахунком, малою кров'ю. Принаймні, апокаліптичні сценарії, які озвучували деякі військові блогери — аж до можливого зняття бригади з фронту для повноцінного розслідування конфлікту, — не справдилися. До речі, колишній заступник начальника Генерального штабу ЗСУ (2006-2010) Ігор Романенко, до якого ми звернулися за коментарем, зазначив, що подібні кроки в умовах війни є в принципі неприпустимими. А особливо зараз, коли на сході, на Куп'янському напрямку, росіяни зосередили велику кількість військ — і тимчасова втрата навіть однієї бригади позначиться на боєздатності усієї української армії.

Можна сказати, що "казус Маркуса" — це унікальний випадок, пов'язаний із конкретним персонажем (який і до повномасштабної війни сам зізнавався у кількох конфліктних ситуаціях, зокрема, в армії). Але, як зазначив Романенко, подібні конфлікти можливі і в інших підрозділах. Причина тут очевидна — війна. Війна, яка змінює людські характери, загострює їх, провокує конфлікти там, де в мирний час можна було б обійтись без занадто емоційної реакції.

Тож говорити про те, Валерій Маркус є чимось унікальним для української армії — навряд чи коректно, не зважаючи на усю його особливість. Емоції можуть захлинути будь-кого, особливо під час гарячої фази війни. Власне, в суспільстві таке трапляється регулярно, а чим армія — не дзеркало усього суспільства, попри певні особливості служби в Збройних силах? Тому обом частинам української громади — як цивільним, так і військовим — варто зрозуміти наступні важливі речі.

Що мають зробити українці — на фронті та в тилу

Цивільним не варто допомагати роздмухувати подібні інциденти. Як показує ситуація в "Маґурі", військові самі здатні розібратися в своїх конфліктних ситуаціях — а зайвий шум зазвичай не допомагає якійсь із сторін конфлікту, а лише посилює панічні настрої в суспільстві. В умовах довготривалої війни, до якої більшість — будемо чесними — не готувалася, зайві тригери тільки поглиблюють зневіру і песимізм. Це не те, що потрібно українцям зараз, коли вирішується майбутнє нашої держави.

Військовим же, як влучно зазначила у коментарі Новини.LIVE пресофіцерка 47-ої бригади Анастасія Блищик, не варто забувати головне — триває війна, війна за звільнення українських територій. За свободу і незалежність України, якщо говорити глобально. І боротьба за Україну, за її територію, має бути першочерговим завданням кожного військовослужбовця Сил оборони України. А конфлікти щонайменше не додадуть ЗСУ міці та єдності.

Українська армія, як і усі армії світу, не складається із ідеальних людей. І конфлікти часом справді виникають не на порожньому місці. Генерал-лейтенант у відставці Ігор Романенко в таких ситуаціях радить, якщо вже неможливо залагодити ситуацію на місці, все-таки вдатися до офіційного шляху, згідно зі Статутом. Так, визнає Романенко, це непросто — але принаймні чесно.

А ще такий формат вирішення конфліктних ситуацій, на нашу думку, не завдасть шкоди репутації самих військових. Збройні сили України зараз, власне, з початку війни, є найпопулярнішою українською інституцією. Рівень довіри до військових в українському суспільстві — безпрецедентно високий. І це, скоріш за все, є однією із важливих складових успіху Сил оборони України. Згадайте ті численні перехоплені ГУР переговори російських окупантів із рідними та близькими. У цих розмовах відчувається головне — розуміння того, що самі російські військові не потрібні в Росії (не кажучи вже про окуповані українські території) нікому, ні суспільству, ні владі. В Україні ситуація є діаметрально протилежною.

Тож варто зберегти цей рівень взаємної довіри війська і суспільства (як волонтерів, так і просто свідомих громадян, які допомагають армії фінансово/матеріально чи підтримують морально). Не приховуючи негативні моменти, але і не перетворюючи їх на публічне шоу. Публічність, скандальність — це останнє, що потрібне для успіху української армії у цей, воістину вирішальний момент російсько-української війни.