"Це крутий мікс емпатії й адреналіну": історія водія евакуаційних рейсів з Донбасу

Евакуація кожної людини з прифронтової зони, окупації або зони бойових дій заслуговує на окрему історію. Не менш чутливими, героїчними та важливими є історії тих, хто ризикує власним життям, аби врятувати чуже.

Історія водія евакуаційних рейсів з Бахмута, Соледара та інших міст Донбасу Сергія Іванова — в матеріалі Новини.LIVE.

Водій евакуаційного рейсу

До повномасштабної війни Сергій був фрілансером — знімав відео для блогерів, YouTube-каналів, інколи — весілля. Що робити під час війни, чоловік не думав, справа знайшла його сама.

На машині подруги він вивозив колишню дружину з донькою з Києва. Дорогою до кордону власниця автівки запропонувала залишити її Сергію, якщо він використає машину для хорошої справи. Згодом маленький Hyundai врятував не одне життя.

Кілька днів чоловік волонтерив у Львові та Рівному. Потім повернувся до Києва і почав вивозити людей. Всіх, хто просив про допомогу. Та машина була замала, а Сергій хотів працювати більше.

"Якось власник мікроавтобуса запропонував мені бути другим водієм. Ми почали їздити на Донбас. Туди везли гуманітарку, назад — людей. Так тривало до липня. Я відчував, що хочу бути ще ближче до фронту і поїздок раз на тиждень мені замало", — розповів чоловік.

Вони продовжували вивозити людей зі Слов'янська та Бахмута. Зазвичай рідні залишали заявки з адресами, а волонтери приїжджали і забирали людей.

"Випадково знайшлася організація, яка запропонувала мені роботу без вихідних, у них були щоденні поїздки. Я тільки цього й чекав", — зізнався Сергій.

Свою квартиру під Києвом він здав людям з Донецької області, а сам переїхав жити до Дніпра. Щодня збирав гуманітарку і віз до Бахмута, Костянтинівки, Часового Яру, а звідти вивозив людей. Та в пам'яті найбільше закарбувалося одне місто — Соледар.

"Поїздка туди перевернула у мені все. Я зрозумів, що без фронтової лінії не зможу. Наші координатори були проти, щоб водії їхали в Соледар, але я наполіг. Мене пустили. Це крутий мікс емпатії й адреналіну. Люди в іншому стані, і ти розумієш, що  реально рятуєш їм життя", — згадує Сергій.

"Чого мати плаче?"

За словами волонтера, працювати у Соледарі треба було швидко, бо активні обстріли не вщухали. Великий бус водії залишали в умовно безпечному місці, за 5-8 км від фронту, а людей збирали маленькими автівками. Часто місцевих доводилося вмовляти виїхати, інколи ніякі слова не допомагали.

Заявку на евакуацію Дмитра з мамою залишила його сестра. Коли волонтери приїхали до будинку, біля під'їзду сиділи кілька хлопців. На запитання: "Хто Діма?" вони лише посміхалися. Сергій помітив, що з третього поверху через розбите скло на нього дивиться жінка і плаче.

"Я запитав у хлопців: "Чого мати плаче? " і одразу зрозумів, хто з них Діма. Він просто не хотів їхати, а мама не хотіла їхати без нього. Ми спілкувалися з ним, скільки могли, доки біля нас не почало "прилітати", над головою бахкало безперервно", — згадав волонтер.

Дмитра залишили. Він з хлопцями продовжував сміятися під під'їздом, куди за кілька хвилин після від'їзду волонтерів "прилетіло". Хлопці загинули. Що з мамою Дмитра — невідомо.

"Він мій онук?"

Бувають випадки, коли люди не довіряють волонтерам, адже по пів року перебували в інформаційній ізоляції. Так сталося з бабусею, ім'я якої чоловік не пам'ятає, але називає її Галя.

Заявку на евакуацію жінки залишив онук. Та після приїзду волонтерів бабуся навідріз відмовилася їхати, мовляв, її вивезуть у поле, а будинок пограбують. Вона прикидалася, що взагалі не знає сусідів, які вже сиділи в евакуаційній машині. Не вірила, що про неї волонтерам розповів онук.

"Я по драбині заліз на стріху і зловив зв'язок. Онук заговорив до бабусі, а вона до нас, знову з недовірою: "А якщо це не Діма?". Йому довелося згадати прізвисько якоїсь собачки, щоб бабця йому повірила", — з посмішкою розповів Сергій.

Таких історій, сумних і веселих, у чоловіка сотні. Життя в евакуаційних рейсах він називає окремим світом, який залишати не хоче. Його мотиватор — любов до життя, людей та України.

"Я закохався в Донбас, коли туди потрапив. Я ніколи не був там до війни, але природа і люди мене вразили", — наостанок додав волонтер.

Фото: Таня Синя